Людська вдячнiсть

Самотній лікар доживає вік.

Він скільки жив - все дбав про людські рани.

Та ось, уже усіх на ноги звів,

ще місяць тому лікував востаннє.

Не йдуть до нього люди з болем ран:

у них все добре, всі вони здорові.

А просто так зайти і привітать -

не мають часу, бо ж їм не до того!

І лікар сам-один на самоті...

Та чи ж бажає він тих слів подяки?!

Зайшов би хто - душею б він розцвів!

Але ніхто не зайде привітати:

бо це ж прийди - і біль згадаєш свій,

як ледь не вмер і як боліли рани...

А хто ж захоче спогади сумні

знов ворушити, згадувать погане?!

Байдуже те, що лікарю болить,

що в забутті йому до сліз самотньо!

Отак для інших все життя прожить,

на інших змарнувать безповоротньо!

А після - хоч би хто коли згадав,

прийшов, розрадив ту самотню старість!

Та марно лікар тих гостей чекав:

ніхто не йшов, не ніс старому радість...

Та ось почулись поряд голоси -

і знов когось принесли, всього в ранах.

Відкинув лікар геть образи всі:

хіба ж до них?! Людині ж бо погано!

І знов не спить, лікує день і ніч,

і ні на мить нікуди не відходить.

І так минає час - і чоловік

уже, нарешті, самостійно ходить.

Слова подяки - кращий гонорар,

хоча й монета золота не зайва...

Та знов самотність сльози витиска:

ніхто, йдучи, не зайде привітати...

Самотній лікар доживає вік.

Лише коли болить - його згадають.

Вже котрий день, як вічним сном він спить -

а дім його ще й досі обминають...

18.09.2012р.

Метки: Людська, вдячнiсть