Лина Костенко Берестечко Часть 29

Лина Костенко «Берестечко»
Часть 29
ИДЕТ ШРАМКО. ОПЯТЬ ПРИШЁЛ ПОД ВЕЧЕР.

Вокруг дорожки рясой подметёт.

Не молод он, и, как и мы не вечен,

Но вести новые опять он принесёт.
Он выложит все новости неспешно.

Спрошу его: «Удачно ли прошло?»

В ответ, что мой сынок ушёл из Берестечка

И пятьдесят бойцов в отряде у него.
Полсотни войска! Войска? Боже правый,

Так – есть войска? Сегодня же напьюсь.

Полгетмана пока что не избрали.

И горько-горестно при этом рассмеюсь!
Я ВСЁ ЖЕ ЖДУ ГОНЦОВ ИХ ВСЕХ КРАЁВ,

Они спешат, упали камешки в провалье.

Вот рядом тополь с горсткой диких воробьёв

Чуть постояв, ушёл гулять в путь дальний.
Да, проиграл. Не нужен больше им,

Принёс народу горечь пораженья.

Теперь, как сыч. Руина средь руин!

Со мною рядом ведьма и священник.
Почти исчез, а трубка всё горит.
Мы с ней уже поужинать успели.
Так и живу. Быть может, я медведь?
И мне здесь будет лучше, чем в пещере?

Вот рыцарь спит, и свет уж не горит.

Вокруг становится всё тише, тише, тише.

А иногда я слышу – он храпи,

Но понимаю то, что он не дышит.
ЛУНА ВЗОШЛА И ОСВЕЩАЕТ СЁЛА,

А в дуплах серебристых лип роятся пчёлы.
Тех лип пьянящий медовистый цвет

Ко мне, как и к другим прилип.

Собою заслоняют белый свет

Леса и чащи, состоящие из лип.
И оружейника сюда вот занесло,

Джура в степи добыл для нас сайгака.

Нашли мы медоносное дупло…

Но разве ж это жизнь? … Безрадостная мряка…
ДЖУРА ПРОЕХАЛ, НЕ СЕДЛАЛ КОНЯ,

Давно уж кони под седлом не ходят.

Он тайно с ними в поле погулял.

Теперь пасутся, корм себе находят.
Никто сюда, поверьте, не спешит.

Не потревжат нас ни жаром, ни росою…

Тишь гробовая. Птицы ни чирк-чирк,

И даже смерть здесь не гремит косою.
Я В ЛЕС ХОДИЛ, ПОСКОЛЬКУ УЖ НЕ ГЕТМАН.

Имею время посидеть на пне.

Летал так быстро, что чуть-чуть не гепнул,

Ел землянику, счастлив был вполне.
Пойду ещё. Свыкаюсь с пораженцем,
Грибок несу, как свечечку на Страсть.
Мне яблонька готовит угощенье.
В жару отведать яблочек подаст.
БЫЛ НОЧЬЮ ШТУРМ, АТАКОВАЛИ КРЕПОСТЬ.

Иль то спросоннья померещилось вночи.

Обрадовался я, ведь воевать хотелось,

А присмотрелся чётче – только ёж один сидит.
Что потревожило, то скрылось в дикой чаще,
И посмеявшись унеслось тот час.
Тоскливо на душе. Отбросы средь пропащих…
Мы нуль без палочки. Мы мертвые сейчас!
ЗВЕРЕЮ… СПЛЮ УЖЕ В ОДЕЖДЕ.

Проснувшись рано утром, снова сено поверну.

Охранники мои не спят, так как и прежде,

И бой они дают их атакующему сну.
НОЧЬ ПРИГИБАЕТСЯ. ХОТЬ ЗВЁЗДНАЯ, НО ЧЁРНА.

Сегодня я дозорный. Ближе к звёздам стал.

Я охраняю Украину! Дух и ум не сломлен,

И я борюсь за Жизнь, а не за пьедестал.
Что стерегу? Ту крепость, что давно разбита?

Жизнь оружейника, всю жизнь проведшего в боях?

Джуру, стремящегося стать стратегом знаменитым?

Иль ведьму? Но та знает всё и так.
Так что же стерегу? Вот эту тишь в дубраве?

Иль в озере туман? Иль комариный писк?

В сей местности, где глины есть с различными цветами,

Но гончары давно ушли, увы, из мест своих.
Так что я стерегу? Закаламученные броды?

Зачем прислушиваюсь? Жду кого с дорог?

Что берегу? Ведь не сберёг свободу.

… Да и жену свою, увы, не уберёг!
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 29
ШРАМКО ІДЕ. ПРИХОДИТЬ ВІН ПІД ВЕЧІР.
Край стежки глину рясою мете.
Кволенький піп, хода уже стареча.
Не дуже й говорющий. А проте.

Мені без нього моторошна стежка.
Кажу: — Де був, що вчора не було?
— Учора син прийшов з-під Берестечка.
А з ним півсотні війська прибуло.

Півсотні війська! Війська… Боже правий!
То є ще військо? Господи, нап'юсь.
— Півгетьмана вони ще не обрали? —
кажу йому і гірко сам сміюсь.

І ВСЕ-ТАКИ Я ЖДУ ВІД НИХ ГІНЦІВ.
З-під ніг камінчик цоркає в проваллі.

Тополя з торбою горобців

постояла на обрії та й пішла далі.

Так, я програв. Я не потрібен їм.
Я їм приніс поразку непрощенну.
Руїна сам. Живу серед руїн.
А товариство — відьма і священик.

Вже навіть звик. Люльками подиміть.
Із відьмою посидіть при вечері.
Так і живу. А може, я ведмідь.
Мені тут, може, краще у печері.

Он лицар спить. І світло тут скупе.
Мене самого тиша приколихує.
А то здалося раптом: він хропе.
Аж підхопився. Ні. Лежить, не дихає.

А МІСЯЦЬ СВІТИТЬ НА УСІ ДОВКОЛИ.
у дуплах срібних лип гніздяться дикі бджоли.

Ті липи ще цвітуть, такі вже запахущі,
аж наче весь тим пахощем облип.
Старезні липи, тут їх цілі пущі.
Ніде не бачив стільки зразу лип.

Зброяр ходив, знайшов медові дупла.
Підстрелив джура в полі сайгака.
То їм, то сплю. Душа моя задубла.
Хіба це доля? Доля не така.

ПРОЇХАВ ДЖУРА НА КОНІ УЧВАЛ.
Вони давно вже ходять не в попрузі.
То він таємно коней напував,
тепер пускає попасом у лузі.

Ніхто не йде. Ніхто сюди не мчить.
Ані гіллячка не струсне росою.
Як тихо все! Нізвідки нічичирк.
Ні скрикне птах. Ні дзенькне смерть косою.

ХОДИВ ДО ЛІСУ. Я Ж ТЕПЕР НЕ ГЕТЬМАН.
Вже маю час посидіть на пеньку.
По схилах дерся, мало там не гепнув.
Гриби збирав. Суницю їв п'янку.
І ще піду. Поразка так поразка.
Грибок несу, як свічечку на Страсть.
І яблунька, така вже доброкваска,
мені у спеку яблучко подасть.

ВНОЧІ БУВ ШУМ. НАПАВ ХТОСЬ НА ФОРТЕЦЮ.
Чи, може, вартовим спросоння приверзлось.
А я вже був зрадів. Уже хотів стріляти.
Вже вискочив на мур. То, певно, був їжак.
Бо щось таки пішло, прошаруділо в хащі.
Нікого не зловлю, хоч би хоч і погнавсь.
Так тоскно на душі. Ми навіть не пропащі.
Ми просто вже ніхто. І всім вже не до нас.

ЗАНЕПАДАЮ. Я ВЖЕ СПЛЮ В ОДЕЖІ.
Уранці встану, сіна не струсну.
І ті там двоє на дозірній вежі
сидять вже геть похилені до сну.

ПРИГИНАЄТЬСЯ НІЧ. ПОПІД ЗОРЯМИ ХОДИТЬ —
А ЧОРНА!
Я сьогодні дозорець. Мені тут ближче до зір.
Стережу Україну. Важкі мої думи, як жорна.
В поневолених землях тримати сумно дозір.

Що я тут стережу? Цю давно розбиту фортецю?
Чорний сон зброяра, недовбитого кілька віків?
Цього юного джуру, дитину чиюсь отецьку?
Чи віщунку стару, що й сама все чує довкіл?

Що я тут стережу? Цю чаклунську тишу в діброві?
Чи в озерах туман? — його стережуть комарі.
Це урочище славне, де глини такі кольорові, —
На сплюндрованих землях, де вже не живуть гончарі.

Що я тут стережу?.. Ці давно скаламучені броди?
І чого прислухаюсь? Кого виглядаю з доріг?
Що я тут стережу, коли я не встеріг свободи?!
Коли власної жінки, коли жінки — і то не встеріг!

Метки: Лина, Костенко, Берестечко, Часть