Н ч

Ніч, чого ти така тиха сьогодні?

Чого ти не кажеш про головне?

Дерева ламкі і загадково сонні,

Небо зіркове і трохи тьмяне.
Ми вийшли з якоїсь чергової вечірки,

І темрява звалилася на нас зненацька.

Чого ти така неправдоподібно тиха?

Чому закриваєш всі свої нещастя?
Я падала не раз на твою землю,

Ми маємо п’яну спільну мову,

Коли на твоїх деревах виростає зелень,

Ми не отримуємо кислороду.
І ти зараз така байдуже тепла,

Як люди, які по тобі ходять,

Вони ховаються у твоїй темряві

Та зустрічають світло у своїх пригодах.
Я впевнена, що ти мені брешеш,

І зірками падають твої сльози,

Людьми керують чужі інтереси,

А ти все знаєш і грієш їх постаті.
І люди їдуть на війни і страти,

І ти огортаєш їх спогадами

Про запальні і свіжі нічні гулянки,

Про рішучу романтику, про вічну молодість.
Я знаю щось про твої дерева,

Про ці ледве помітні жести,

Ти будеш приходити кожного вечора,

Ти будеш дивитися на цей безлад.
І кожною травинкою твого тіла,

І кожним шматком твого цементу,

Ти розумітимеш, що все це незмінне,

Та кожного разу зірки будуть падати в землю.
І час пробіжить, неначе куля в польоті,

І буде нова зброя і нові війни,

І якась п’яна дівчина подивиться вгору,

І наївним розумом щось зрозуміє.
А ти мовчатимеш далі і далі,

І історія рухатиметься по колу,

Збираючи в купу чужі повстання,

Відправляючи на смерть нових героїв.
Спотворюючи чужі емоційні картини,

Штовхаючи на голодування і зради,

Знімаючи про все це неправдоподібні фільми,

Даючи владу тим, кому начхати.
А ти дивитимешся на нас темним

Закутаним в зірки змореним небом

І питатимеш, може їм так легше,

А може взагалі їм так і треба.
Ти не виходитимеш за рідний розклад,

І будеш битися зі своїми думками,

І твій прихований темний розпач

Розлітатиметься чужими снами.
Я знаю щось про твою шкіру,

Я бачу твоє приховане світло,

І знаю, що попри цю зіркову зливу,

Ти все ще чекаєш на якесь диво.
І кожного разу огортаючи місто,

І кожного разу наповнюючи повітря,

Щось штовхає тебе не тікати,

Щось штовхає тебе розуміти.
Ти вибач, що я до тебе лізу,

І що я знову дурна і п’яна.

Страх, як іржа, що з’їдає залізо.

Він не виходить вдень, ввечері чи зранку.
Тому я тут, у твоїх нетрях,

Посеред війни і чужих прибутків.

Як не втомлюється твоє небо?

На що ти чекаєш і що ще буде?