Дощ березолю

«Ось краплі дощу
Наче намисто на шиї втопленої…»
(Гійом Аполлінер)
Дощі березолю – холодні й відверті,

Як сторінки давньої книги,

Написаної монахом-єретиком

На козячій шкірі проклятих днів.

Цей паралітик-березень

Мокрими деревами Скорботних П’ятниць

Зачиняє врата темного храму Одкровення.

Мокрі люди і сумні пси,

Біла квітка на важкій холодній землі

Яку щедро посипали попелом

Спалених хат селян-втікачів.

Добре, що переліг боліт

Ніколи не ранив плуг:

Надто багато,

Надто багато,

Аж занадто

Сховано у цьому земляному літописі –
Пластах старого торфовища.

Хоч це не чіпайте

Своїми важкими руками.

Чи ви просто забули,

Яка вона – наша історія,

Як воно – дивитися на все це
І німувати.

Мені хочеться вийти з домівки

Цього мокрого дня підсніжників

І крикнути людям пустищ:

Збудуйте храм з дерева живих беріз.

Нехай він вічно плаче,

Якщо вам вже несила.

Метки: березолю