Василь Стус. Качается вечера мертвая ветвь...

Качается вечера мертвая ветвь,

Как посох слепого, что шарит в пространстве

Осеннего таинства. В жалобном танце

Во сне гнутся ветки – а дерево спит.

Качается вечера мертвая ветвь,

Тоска набухает кровавою сливой.

О ты, всепрощения буйная сила,

Скорбями омыт ненасытный твой свет.

Качается вечера мертвая ветвь,

И синью тяжелой в осеннем угаре

Мой дух колобродит. Дороги не знаю:

Мир, нам неподвластный, как идол, стоит.

Шальная дорога пылает в огне,

Метелью метёт - облетевшие кроны

Всю душу избили в пучине бездонной

Минувшего - вечера мертвая ветвь.

И солнце – твое, рушась в пропасть – кипит.

Тугой небокрай изогнулся от гнева

Горючих укоров. Не брезгуй же хлебом

Изгнания! (Господи, дай же мне жить!)

Прикинься, что путь сократил. Что молчит

Душа, истрепавшися в смертном аркане

Таких ускорений. На сердца экране

Качается вечера мертвая ветвь.

Качается вечера мертвая ветвь,

Как будто бы ты разлучен сам с собою.

Теперь, безъязыкий, ступай за водою

(Тайком же послушай: вселенная – спит?)

Свет Божий – не спит. Он шевелится, он –

Он возится, крепко избитый по ребрам

Морокою памяти. Лунной дорогой

Сияние ширится. То – торжество

Надежд, поминаний, сближений и воз-

-вращений в свое, что до сроку забыто.

Качается ветка, а солнце горит,

И медью играют могучие сосны.

Кружение длится над миром и под

Лохматыми тучами и под багряным

Торосом завалов, о Боже Преславный,

Пусть с ними сроднится отвергнутый род,

Который притих под слоями небес

Железных, из пластика и из бетона.

Как песню заслышу – подбираю под тон ей

Звучанье шелкОвое (знатный погреб).

Изрытая черная трасса кипит,

Ни знака, ни меты от древнего шляха.

Сподобь меня, Господи, славного краха!

Вольготно качается мертвая ветвь.
Гойдається вечора зламана віть,

як костур сліпого, що тичеться в простір

осінньої невіді. Жалощів брості

коцюрбляться в снінні — а дерево спить.

Гойдається вечора зламана віть

туга, наче слива, рудою налита.

0 ти всепрощальна, о несамовита

осмутами вмита твоя ненасить.

Гойдається вечора зламана віть,

1 синню тяжкою в осінній пожежі

мій дух басаманить. Кінчилися стежі:

нам світ не належить — бовваном стоїть.

Шалена вогненна дорога кипить.

Взялась кушпелою — обвітрені крони

всю душу обрушать у довгі полони,

і згадкою — вечора зламана віть.

І сонце — твоє, простопадне — кипить.

Тугий небокрай, погорбатілий з люті

гірких дорікань. О піддайся п о к у т і

самотності! (Господи, дай мені жить!)

Удай, що обтято дорогу. Що спить

душа, розколошкана в смертнім оркані

високих наближень. На серця екрані

гойдається вечора зламана віть.

Гойдається вечора зламана віть,

неначе розбратаний сам із собою.

Тепер, недоріко, подайсь за водою

(а нишком послухай: чи всесвіт —

не спить?).

Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во­

втузиться, тузаний хвацько під боки

мороками спогадів. Луняться кроки,

це, ЇЬсподи, сяєво. Це — торжество:

надій, проминань, і наближень, і на­

вертань у своє, у забуте й дочасне.

Гойдається павіть, а сонце — не гасне

і грає в пожежах мосяжна сосна.

Це довге кружляння — над світом і під

кошлатими хмарами, під багряними

торосами замірів. Господи, з ними

нехай порідниться навернений рід

отой, що принишк попід товщею неб —

залізних, із пластику, шкла і бетону.

Надибую пісню, ловлю їй до тону

шовкового голо& (зацний погреб).

Поорана чорна дорога кипить

нема ні знаку — од прадавнього шляху.

Сподоб мене, Боже, високого краху!

Вільготно гойдається зламана віть.

Метки: Василь, Стус, Качается, вечера, мертвая, ветвь